Методична скарбничка

ТЕМА: ДРАМА ЛЕСІ УКРАЇНКИ «БОЯРИНЯ»: РУЇНА ПОЧИНАЄТЬСЯ В ДУШАХ. ПРОБЛЕМА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ДОЛЮ БАТЬКІВЩИНИ

Мета: з’ясувати причини появи драматичної поеми «Бояриня», визначити основні проблеми, ідею, дослідити, як крізь призму особистого життя героїв розкрито трагедію України;

розвивати творче мислення учнів, уміння аналізувати прочитане, сприяти формуванню патріотичних почуттів, громадянського обов’язку. ознайомити учнів з історичними подіями, що лягли в основу твору, з історією його написання та нелегким шляхом до читача; проаналізувати проблематику та сюжетну канву,образи , розкрити  ідейно – художню глибину. Розвивати навички вдумливого читання та аналізу художніх творів, творчі здібності школярів. Виховувати в десятикласників глибокий інтерес до складних сторінок історії України, поглиблювати почуття патріотизму, національної свідомості та гідності.

Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу

Обладнання: портрет Лесі Українки, тексти драматичної поеми «Бояриня», музичний супровід, проектна дошка, мультимедійна презентація,  пам’ятки, інформаційні папки.

Форма проведення: урок-дослідження.

Обладнання: портрет Лесі Українки, текст поеми, ілюстрації до твору.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

І. ВСТУПНЕ СЛОВО ВЧИТЕЛЯ

І на оновленій землі 
Врага не буде, супостата, 
А буде син і буде мати, 
І будуть люди на землі 
Т. Шевченко

          Знову весна... У край далекий козачий повертаються, линуть журавлині ключі...  А в теремі гірко плаче бояриня-українка. Бо Вкраїна - руїна, бо руїна у власній душі.

     Шановні старшокласники! Сьогодні ми ознайомимося з одним із найвагоміших історичних творів Лесі Українки — драмою «Бояриня». У ньому письменниця відтворила складні часи Руїни в нашій історії, виписала історично й художньо правдиві образи представників того часу, виклала особисту позицію щодо наслідків цієї епохи для українського народу.

    Відгуком на поему «Бояриня» стала ця поезія.

На світі одна є Вкраїна,

Рідна моя земля

Шевченкова біль єдина

І Лесина сторона.

Вкраїна, яка пам’ятає

Звитяжні бої козаків,

Вкраїна, що прославляє

Мудрість віків і батьків.

Вкраїна, що без свого Богдана

У вирі міжусобної війни

Ця незагоєна рана —

Виборювання булави.

Козацька її старшина

На службі у Москви,

Бо вірність присязі незламну

Дотримати мусять вони

Вже зрадив Степан Україну.

Не героєм — відступником став.

Забув матір єдину,

Змінив жупан на каптан.

І гнеться гордая воля

В омани в душі молодій.

Тяжка недоленька-доля

У рабстві на чужині.

Ці діти твої, Україно,

Не знаючи шляху борьби,

У рабство пішли добровільно,

Московське ярмо одягли.

І гетьман Петро Дорошенко,

Відчувши зраду Москви,

Щоб братнюю кров не пролити,

Відмовився від булави.

Утихомирилась Україна.

Чом крається серце й душа?

Руїна, руїна, руїна.

Історія наша свята

      Чи причетні персонажі поеми «Бояриня» до руйнування України? Чи достатньою мірою вони відповідальні перед майбутнім? Саме ці питання ми обговорюватимемо на уроці.

Слайд 1

       Ще ми мусимо відповісти на проблемне питання: «Як же треба жити, щоб не соромно було перед власною совістю, перед народом, перед батьківщиною та своїми нащадками?»

ІІ. ПОВІДОМЛЕННЯ ТЕМИ І МЕТИ УРОКУ

Слайд 2                                                  Мета уроку    Слайд 3

— Отже, тема нашого уроку: «Руїна починається в душах. Проблема відповідальності за долю батьківщини у драмі Лесі Українки “Бояриня”». Сьогодні на уроці, знайомлячись із змістом твору, нам потрібно розкрити трагедію рідного краю крізь призму особистого життя героїв. А також довести, що у творі показано добу Руїни і руїну людських душ.

       Думаю, що тема уроку не залишить вас байдужими, адже будемо обговорювати питання, які хвилюють і вас, молодих, сподіваюся, що герої твору, який будемо розглядати,  допоможуть і вам визначитися у своїх почуттях, навчать вас цінувати справжнє кохання, бути вірними коханій людині і рідній землі, не пустити в своє серце зраду, не допустити руїни душі…

     Епіграфом до уроку будуть слова Т. Шевченка, які, я думаю, виражають не тільки одну з головних проблем драми, але й, на жаль, реалії сьогодення..Поет твердо вірив у визволення народу, у настання часу добра, правди і людяності, коли  будь-яка окупація зникне - й українці заживуть повноцінним людським життям.

Тож у кінці уроку очікую від вас таких результатів: слайд   4

Чи схвилювала вас тема уроку?

Чи зрозуміли підняті проблеми?

Чи допоможе вам сьогоднішня розмова у майбутньому? 

План уроку : слайд 5

1.     Історична основа драматичної поеми Лесі Українки « Бояриня».

2.     Написання твору та нелегкий шлях до читача.

3.     Проблематика та сюжетна канва поеми.  

4.     Характеристика образів.

5.     « Перехрестя думок».

ІІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ, НАВИЧОК УЧНІВ

1. Поділимось на з групи

Випереджуюче завдання    

І група

Експерти

Леся Українка  і її походження

ІІ група

Літератори

Історія написання твору

ІІІ група

Історики

Завдання : Доба Руїни

2. Актуалізація опорних знань

       У сучасної поетеси Ліни Костенко є такі рядки: слайд 6,  портрет Лесі Українки

Пам`ятайте, що на цій планеті,

Відколи  сотворив її пан Бог,

Ще не було епохи для поетів,

Але були поети для епох.

       Саме до таких поетів належить Леся Українка, саме про неї ці слова. Найбільшим джерелом Лесиної геніальності була  її велика любов до України. Недарма ще зовсім юною вона гордо назвала себе Українкою. Кожен рядок геніальної поетеси, кожне слово писалося з думкою про рідну землю.  ( учениця  читає вірш  Лесі Українки  « До тебе, Україно…», звучить музичний супровід)

           Вся творча спадщина Лесі Українки – Лариси Петрівни Косач засвідчує її причетність до розвитку знань про Україну, особливо тих її компонентів, які пов’язані з етнографією, міфологією, історією, літературознавством, правом, етнологією.

     Пригадаймо, серед яких людей зростала майбутня поетеса, у кого перейняла велику любов до України.

І група   Експерти              слайди 7-8

           На слайдах світлини Олени Пчілки, Петра Косача, Михайла Драгоманова, учні коротко розповідають про кожного з них.

          Родовід як з боку Косачів, так і з боку Драгоманових, відомий з ХVІІ ст., і пов’язаний з першими згадками про сотника Стародубського полку Петра Косача та невідомого грека, драгомана у війську Б. Хмельницького. Нащадок останнього Стефан у ХVІІІ ст. вже носив прізвище Драгоман, яке з його сином Якимом трансформувалося у Драгоманова, а ім’я сина і дядька матері Лесі Українки Петра було відоме у таємному товаристві “Об’єднаних слов’ян” і в колі декабристів.

          Родина Косачів разом з іншими родинами такими як Драгоманови, Старицькі, Тобілевичі представляє еліту укр. суспільства 19-20 ст. Саме вони дали підстави написати Павлу Чубинському слова "Ще не вмерла Україна".

         Першим представником лінії Драгоманових-Косачів був Стефан Драгоманос , вибраний  у 1756 головою м. Переяслава, - це прапрадід Лесі Українки. Натомість Косачі походять від "польської корони шляхтича" Петра Косача. У цьому роді були сотники, полкові судді, бунчукові товариші.  Батько Олени Пчілки  Петро Драгоманов, дворянин, був високоосвідченим юристом, земським суддею. Батько Лесі Українки, Петро Косач, мав чин дійсного статського радника. Отже, рід  Косачів-Драгоманових - це не тільки "аристократи духу", а й аристократи за походженням, "гербова еліта". Саме  цей суспільний стан відіграв вирішальну роль у становленні національної свідомості  та творенні української культури.

        Останні представники давніх родів Драгоманових і Косачів осіли на Полтавщині і Чернігівщині в к. 17- поч. 18 ст. Ольгу Драгоманову -Косач можна охарактеризувати  як берегиню української аристократичної родини, належала до того покоління українофілів, які рятували від занепаду скарби української народної культури, берегли звичаї, традиції, тобто готували зруб для нових пагонів.  Вона взяла на себе обов'язки трудолюбивої Пчілки , щоб дочка стала Українкою. Мати, доглядаючи за дітьми (а їх було шестеро), намагалася дати їм національне виховання. У родині спілкувалися українською мовою, читали українські книжки, щороку відзначали шевченківське свято. Діти змалку ходили в національному одязі, шанували народні звичаї.

         Лесі Українці  ж судилося стати не лише поетесою, драматургом, публіцистом, а й "духовним вождем" української інтеліґенції зламу минулого століття. Письменниця та її художня спадщина мали вирішальний, безпрецендентний  вплив на формування національної свідомості  української інтеліґенції, того "панства", з якого сама походила, і на відсутність якого  у 70-их р. 19 ст. вказував її дядько Михайло Драгоманов (професор Слфійського університету, )("Наша Україна не має ні свого попівства, ні панства, ні купецтва, а має доволі розумне від природи мужицтво")

           Рід Драгоманових-Косачів уславився в історії літератури не лише іменем Лесі Українки. Дід Петро Якович Драгоманов писав вірші. Мати Лесі Українки - українська письменниця, етнограф, громадська діячка. Старший брат Михайло (Михайло Обачний)- прозаїк, поет, учений-фізик. Сестра Ольга (Олеся Зірка)  перекладачка, літописець. Сестра Лесиного батька  Олена Антонівна Косач також пробувала свої сили в красному письменстві. Юрій Косач (син Лесиного брата Миколи) - поет, прпозаїк, драматург. Оксана Драгоманова (дочка Лесиного дядька Олександра) теж була письменницею, перекладачкою,  однією з перших жінок дипломатичного представництва Української  Народної Республіки, початківцем жіночого міжнародного руху.
         Окрім історично багатого родинного спадку, треба зазначити, що Леся Українка робила перші життєві кроки в інтелігентній, національно свідомій родині, особливим носієм цієї свідомості була мати – відома письменниця і громадська діячка Олена Пчілка, сестра М.Драгоманова. Батько Лесин, Петро Антонович, високоосвічена і глибоко розумна людина, допомагав дочці “орієнтуватися в справах політичних і соціальних”. Достатньо високий рівень освіти майбутньої української письменниці, навіть без навчання в гімназії через хворобу, – теж заслуга мами. З її допомогою чотирирічна Леся прочитала першу книжку, у п’ять з половиною – написала перший лист до Драгоманових, у 12 років вона приєднується до національного руху через зв’язки з родинами Старицьких і Лисенків. Запам’яталося дитяче свято на честь Шевченкових роковин, влаштоване в помешканні Ольги Цвіковської 1883 року. Слово про Тараса Шевченка виголосила Олена Пчілка, музичну частину оформив Микола Лисенко. На святі виступали Леся і брат Михайло. Разом з Оленою Пчілкою голови родин Старицьких і Лисенків стояли на чолі відомого літературного об’єднання “Плеяда”, а серед учасників – Леся Українка, М. Обачний, Л.Старицька-Черняхівська, В.Cамійленко та ін. Про “Плеяду” та її учасників Л.Старицька-Черняхівська писала: “Наше покоління – виключне покоління: ми були першими українськими дітьми... ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше, серед ворожих обставин свідомими українцями в сповитку”. Цей гурток став для Лесі доброю літературною практикою, а також кроком до власної національної самосвідомості. Так чи інакше, а “Плеяда” багато в чому носила культурницько-український характер, завдяки представникам старшого покоління, як то: О.Кониському, Олені Пчілці, М.Старицькому та ін. 

IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. «Бояриня» — драматична поема

Будити національну свідомість українців – життєве і творче кредо поетеси

     Великі співці України оспівували її трагічну долю, її велике серце. Віддала всі свої прагнення і помисли рідній землі Леся Українка.

  Слайд  9

  Леся Українка тяжіла до історії. Протягом 1890 - 1891 написала підручник "Стародавня історія східних народів" для своєї сестри Ольги Косач, яка основи початкової і середньої -освіти здобувала вдома. Цю книгу не знайдеш у жодному зібранні її творів Та й опубліковано її було лише одного разу (два видання в той самий рік, в одному місті)  у Катеринославі у 1918 році з допомогою сестри Ольги Косач-Кривинюк. Так, роблячи самостійну спробу розв’язати одну з дивовижних таємниць історії стародавнього Сходу (завоювання багатої і добре озброєної Єгипетської держави кочовими пастушими племенами гіксосів), Леся Українка висловлює оригіналь­не і досить вірогідне припущення: «Може, знову люд, змучений своїми царями, не дуже енергічно боронив свої землі»

          Скрізь, куди б не приводила доля геніальну поетесу - в далекий Єгипет, Італію, Болгарію чи на Кавказ, - вона завжди линула душею до отчого дому, який безмежно любила і горду назву якого навіки взяла в своє ім'я. В незабутніх поезіях, що народились на далеких дорогах, жили тривоги і болі її України.

          Особливо приваблювала її драматична поезія з її напруженими ситуаціями, героїчними постатями.У драматургії авторка сягала у різні часи, у життя різних епох і народів. У шатах давнини можна було розпізнати обриси сучасності, в гіркій "давно минулій долі" бачаться й сучасникам образ "рідної землі"

          Дайте визначення драматичної поеми (використати «Нотатки до драми «Бояриня»).

Слайд 10

          Драматична поема-невелика за розміром віршована п’єса,у якій поєднується драматичне,епічне й ліричне розкриття  теми; викладання матеріалу відзначається стислістю і лаконізмом,основна увага зосереджена на розкриті ідейного конфлікту.

       Лесю Українку академік О. І. Білецький назвав творцем "драми ідей". В її драматичних поемах, зокрема у "Боярині", сюжет зґрунтований на світоглядно-ідейних та морально-етичних принципах і на осягненні соціально-національної проблематики долі України. Він розгортається на антитезі "рідний край" і "чужина", Україна і Москва, тюрма і свобода.

         

ІІ група               Слайд  11-13

 Історія написання драматичної поеми

          Драму «Бояриня» Леся Українка написала в 1910 р., перебуваючи на лікуванні в Єгипті. Написала поему за три дні(27-29 квітня) під час лікування в єгипетському місті Хельвані, поблизу Каїра. У поемі Леся Українка зосередила увагу не на "екзотичному " матеріалі, як це найчастіше бувало, а на національній історії. Це перша п'єса письмениці про Україну.

     Драматична поема Лесі Українки "Бояриня" належить до тих творів, які донедавна були невідомі читачеві. І це не дивно, адже вперше побачивши світ 1914 року, вже по смерті письменниць "Боя­риня" була видана окремими виданнями 1918 і 1923 років, а відтак аж до 1989 року не тільки не виходила друком, а й згадки про неї не було ні в оглядових статтях, ні в солідних літературознавчих моно­графіях, та й академічні історії української літератури обходили мовчанкою існування цього твору у творчому доробку Лесі Ук­раїнки. Тільки в 20-30-ті роки, в часи другої хвилі національного відродження, з'являються поодинокі статті, а потім - мовчанка, що пояснюється дуже просто: твір присвячений драматичним подіям національної історії - добі  Руїни з усіма її конфліктами й супереч­ностями, і ширше : драматичним проблемам українського націо­нального буття. В епоху "розквіту" соціалізму, злиття націй в єдину національну спільність будь-яка згадка про національну своєрідність, не кажучи вже про національну окремішність, розцінювалася як крамольна і каралась якнайжорстокіше. Поему було надруковано в журналі «Прапор» № 9 за 1989 р. з коментарем відомого вченого Миколи Жулинського. 1991 р. твір вийшов окремою книжкою із раніше написаною критичною статтею талановитого поета і літературознавця Михайла Драй-Хмари (1889–1939), що став жертвою сталінського терору.

     

 Вчитель:

    Твір складний, в його основі — філософія життя в період доби Руїни, яку письменниця характеризує як втрату народом духовної домінанти буття. Дія в "Борині" відбувається у другій половині XVII ст., коли угоди, підписані на Переяславській раді, з боку Росії були потоптані. Україна, яка за умовами договору мала бути лише у військовому союзі, через грабіжницьку політику царизму, ворогування козакької  старшини між собою в боротьбі за владу перетворилася наируїну. Нитка з цього клубка нещасть  потягнулася потім через багато майбутніх століть аж до нашого часу.

          У передмові до книжки Ліна Костенко яскраво змалювала становище тогочасної історії.  Слайд14

          "А до неволі якнайкраще підходить слово: Руїна. Це той історичний період, коли відбувається дія "Боярині". Період майже не висвітлений в нашій літературі. Тим часом він був одним з найтрагічніших в нашій Історії. Час, коли Правобережжя обезлюдніло. Коли димом батьківщини був дим попелищ".

           Художньо осмислюючи філософію волі, душі, духу, які зумовлюють філософію боротьби, Леся Українка приходить до думки, що український народ несе ярмо неволі самохіть, бо змирився зі званням "раба". 

       Леся Україна за історичне тло своєї драми взяла період Руїни і гетьманування Петра Дорошенка — часи колоніальної політики російського царизму та безперервної боротьби українців проти внутрішніх і зовнішніх ворогів, а також гетьманських міжусобиць, які призводили до руйнації людських душ.

       Період Руїни є й актуальною темою і для сьогодення, оскільки наше життя чимось нагадує ту епоху.

      Хоч тема "Боярині" основана на подіях минулого (життя України в другій половині XVII ст.), однак в поемі відсутній конкретний матеріал.

Вчитель  Слайд:   15

Як ми розуміємо - ДОБА РУЇНИ?

- З літературної точки зору - показ активної української інтелігенції, яка рвалась до боротьби за суверенітет української державності, з одного боку. З другого – ту продажну українську інтелігенцію, яка заради «панства великого, лакомства нещасного» зрадила українській традиції;

- Руйнується територіальна цілісність країни, опустошення і розорення регіонів, втрата державної незалежності і економічної сили України;

- У внутрішньому світі людини руйнується власне «Я»;

- Руйнується Держава;

- В людських душах руйнується віра в себе, в близьких, у країну, у краще майбутнє.

ІІІ група      Слайд  16,17,18,19,20

Розповідь учнів про період Руїни, про Петра Дорошенка.

          Друга половина XVII століття увійшла в історію У країни під назвою «Руїна». Це був період після смерті Богдана Хмельницького, коли Україну намагалися поділити між собою Польща і Московщина, сіючи ворожнечу між козаками та провокуючи безперервні внутрішні сутички за гетьманство. Польща на той час занепала і вже не мала колишньої сили. Лише Росія продовжувала нав’язувати свою волю українському народові. Вона роздавала козацькій старшині привілеї, щоб схилити її на свій бік і примусити зрадити інте ресам України, намагалася позбавити народ мислячої інтелігенції.

     Ця епоха належить до найтрагічніших в історії України, адже після смерті Б. Хмельницького Україну, що була поділена на дві сфери впливу (польську і російську), спустошували виснажливі війни, безперервні внутрішні сутички за гетьманську булаву; геть­манська влада послаблювалася соціальним протистоянням коза­цьких низів і старшини. Щоб ліквідувати автономію України, підірва­ти економічні і політичні основи нації, передусім намагалися по­збавити народ його мислячої еліти, роздаючи їй (козацькій стар­шині) маєтності та привілеї в обмін на зраду інтересів української державності.

     Політична боротьба за владу набула великого загострення, коли гетьманом вибрали Юрія Хмельницького, сина Богдана, якому відмовились підкорятися Лівобережні полки, вимагаючи обрання нового гетьмана. Розмежувалося і козацтво. Ті, хто підтримував І. Брюховецького, якого все ж обрали на Чорній раді 17 червня 1663 року, були “іродовими душами”, п’яницями й нікчемами. Прибічники ж, хто не підтримували  Брюховецького, не виявили волі, твердості й намагалися втекти від самих себе.

 Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Богдана Хмельницького здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені.

          Слід звернути увагу на те, що у вітчизняній історіографії немає одностайності щодо її хронологічних меж. Як правило, її датують 60–80-ми роками ХVІІ ст. Питання залишається відкритим, особливо щодо початку цього періоду.

      Закінчення Руїни пов’язують з гетьмануванням  І.Мазепи.

 Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667р.         

      Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія.   

     Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії.

Ознаки Руїни

− загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;

− початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою;

− зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму;

− звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;

− жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо).  

   Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни;

− поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо).

Вчитель: Згадані історичні події знайшли відображення у творах інших видатних українських письменників, зокрема у віршах Т. Г. Шевченка, у романі П. Куліша «Чорна рада».

2.  Розгляньте основні елементи композиції твору. (Композиція поеми класична.)

Слайд:21-25   ( усні відповіді учнів)

Експозиція

– знайомство родини козацького старшини Олекси Перебійного з сином його бойового побратима Степаном – боярином.

Зав’язка

– згода Оксани на одруження.

Розвиток дії – життя головної героїні в Москві, її неможливість вжитися в роль боярині.

Кульмінація

– усвідомлення Оксаною власної бездіяльності, докір Степанові з приводу своєї і його пасивності.

Розв’язка

– спустошення молодої української патріотки, готовність прийняти смерть як невідворотність долі.

3. РОБОТА З ТЕКСТОМ ПОЕМИ

- Ви прочитали твір? Яке враження справив?

- Посилаючись на текст, покажіть. Якими постають дві родини (Перебійного і Степана)?

Слайд  26, 27, 28

РОДИНА СТЕПАНА

Батько (козак, помер у жупані).

Мати (не забуває про рідне, але кориться обставинам).

Степан (роздвоєність образу: відступництво від України і вірність зрадженій присязі).

Ганна (Ганнушка) — народилась на Україні, традицій не знає.

Ванька — народився в Московії, традицій не знає — москаль.

Батько — козак, син москаль.

РОДИНА ПЕРЕБІЙНИХ

Олекса Перебійний, батько — козак.

Мати — дотримується народних звичаїв.

Іван — патріот, відвіз корогву в Чигирин, напевне, загинув.

Оксана — бояриня. Відступництво, зрада, відчуття безпорадності призводить до загибелі.

Продовження роду немає.

4. Бесіда за твором:

-  Чому в сім'ї Олекси Перебійного батько й син по-різному ставляться до Переяславської ради і до клятви, даної російському цареві?( Іван Перебійний приваблює нас простотою своїх думок, чесністю, порядністю, легким гумором і гострим оком. Слухаючи про Степанове життя в Москві, Іван іронічно констатує, що служити царю — це є зрада Вкраїні:
Та, звичайне,
однаково, чиї лизати п'яти,
чи лядські, чи московські!
         Іван Перебійний переконаний, що якби було менше козаків, які спокусились «соболями» московськими, то було б більше тих, хто брав до рук зброю за честь України. Іван прямо запитує у Степана:
Ти ж молодий, —

чому ж ти не підіймеш тої зброї,
що батькові з старечих рук упала?
        Іван  говорить правду, не потурає Степану, ніби знає про його прислужництво і боягузтво.
        Іван Перебійний — мужній, сильний козак, який мріє про самостійність свого народу. Йому однаково не до серця ні поляки, ні Москва, які прагнули поневолити Україну. Іван на стороні гетьмана Дорошенка, засуджує і Б. Хмельницького, і батькові дорікає за те, що, борячись з поляками, потрапили у рабство до Москви. Леся Українка у поемі «Бояриня» зображує трагедію народу, який не зміг залишитись вільним, закликає до боротьби за волю і незалежність.

Старий Перебійний належав до козацької старшини, яка на Переяславській раді присягала цареві. Він, людина розважлива і мудра, давно вже відчув, що угоди з Москвою потоптані, і Україна потрапила в неминучу залежність від Росії. Але Перебійний прекрасно пам'ятав і давніші часи, польську неволю, татаро-турецькі набіги. Саме з його уст зриваються майже безнадійні слова:

Сутужна, сину мій, вкраїнська справа...

Батько Перебийніс з прихильність ставиться до гостя Степана. Він говорить про те, що після Переяславської ради ніхто не знав , як справа обернеться) 

-   Яку моральну і суспільно-політичну орієнтацію винесла зі своєї сім`ї Оксана?

·         Розуміння святості патріотичного обов`язку, необхідності служіння Україні (дівчина каже з гордістю: “Я перша братчиця в дівочім братстві”; готує перед смертю заповіт не тільки родині, а й однодумцям – “братчикам, хто ще живий лишився”).

·         Право на власну думку про політичну боротьбу (засуджуючи національний розбрат, Оксана звіряється коханому у внутрішніх терзаннях: “Якби ти знав, як туга кров гнітить”).

·         Необхідність у стосунках з людьми дотримуватися взаємоповаги і щирості (це, зокрема проявляється і у бажанні прижитися до чужини і нової родини: “І знаєш, якось я не дуже боюся тої чужини… Та ж віра там однакова, і мову я наче трохи тямлю…”).

·         Відчуття власної людської гідності і шанування гідності інших (відмовляється принести братові свіжу страву, коли той зверхньо, різко наказав, а не попросив; згладжує його особисті випади проти гостя, остерігається вразити докором чоловіка, коли сама вже перебуває у критичному стані: “Се я недобра! Так немов не знаю, що бідний мій голубонько страждає за всіх найгірше…”).

- Які суспільного-політичні ідеали сповідувала Оксана? (Оксана виросла у палкій любові до України. Козацька родина навчиладівчину розуміти , що служити батьківщині - святий обов'язок кожного. Вона - перша братчиця в дівочім братстві. Дівчина має власну думку про політичну боротьбу. У стосунках з людьми вона дотримується взаємоповаги і щирості. Основна її риса - почуття власної людської гідності і шанування гідності інших.

         Виїхавши з чоловіком до Москви, Оксана одразу зрозуміла, що становище її коханого не просто принизливе, а й рабське. Вихована у волелюбному середовищі, вона болісно реагувала на плітки, обмови, почуті в церкві за спиною слова: «Черкашенки!», «Хохлушки». Оксана не змогла прижитись у Москві, бо найбільше страждала від усвідомлення того, що Степан — людина слабохарактерна, боязка, негорда. Розум її не міг цього простити, хоча серце продовжувало любити. Для Оксани приниження страшніше смерті. З її уст зриваються слова: «Я гину, в'яну, жити так не можу!» Усвідомивши, що порятунку немає, що становище жахливе своєю неволею, Оксана ламається. Остаточно ж зламали Оксану події в Україні, те, що не вдалося Вітчизні повернути волю, незалежність. Оксана навіть у передсмертний час вірить, що Україна хоч колись, але доб'ється волі.

 -   Чим зачарував романтичну дівочу душу Степан?

Найперше - своїми гуманними способами допомоги Україні: “І невже мушкет і шабля мають більше сили та честі, ніж перо та щире слово?”

Глибоко зворушує Оксану Степанова трепетна любов до покинутої не з власної волі батьківщини. Він і на свою наречену дивиться як на своєрідний образ рідного краю. Свою справу робили, звичайно, освіченість, шляхетність, красномовство, поетичність світосприйняття вихованця Київської Академії.

- Виразником яких поглядів був Степан?  Степан багато в чому просто не розуміє своєї духовно багатої жінки. Він не зауважує, скільки мужності треба Оксані, аби відмовитися від поїздки в Україну, скільки сили і нервів забирають у неї думки про поневолений рідний край, як краять серце роздуми про тих, хто після придушення опинився в тюрмах.

- Що вразило Оксану на чужині? Чи сподівалась вона, що її становище буде таким принизливим і тяжким? (Оксана усвідомила своє невільництво.. Її мучилоте, що вона не може допомогти своїм співвітчизникам. Оксана ніяк не могла зрозуміти і усвідоми московські звичаї, приписи щодо життя жінки, обмеження її прав. Атмосфера страху, лицемірства, підлабузництва гнітили її козацьку вільну душу.

  Постійне приниження своєї людської та національної гідності заради виживання сім'ї. Оксана була обмежена в будь-якій самостійній патріотичній дії, гірке відчуття власної непотрібності Україні.

Оксана одразу зрозуміла, що становище її коханого не просто принизливе, а рабське, що царя і його слуг тут усі страшенно бояться  і мовчки скоряюсть звичаям, які принижують людську гідність.)

- Чи змінилося ставлення Оксани до свого чоловіка під час перебування в Москві?  Що найбільше гнітило головну героїню?  (Найбільше Оксана страждала від усвідомлення того, що Степан - людина слабохарактерна, боязка, негорда. Розум її не міг цього простити, хоча серце продовжувало любити.

- Чи можна назвати Степана зрадником? Якщо так, то кого він зрадив?

 а) з якої родини походить боярин?

б) як ставився Степан до свого високого титулу?

в) як служилося Степанові у царя?

- Чому Степан не протистує проти наруги над собою? (Надмірна обережність переросла у боягузтво, у бездіяльність. Він називає себе хлопом Стьопкою, звеселяє царя гопаком. Слабовільний, дбає лише про свою кар'єру, безпорадний, покірливий. Намагається перекласти частину свого власного тягаря на Оксану, вживає займенник "МИ". Він не будує, а, отже, - руйнує.

- Який образ сильніший, на вашу думку, Степана чи Оксани?

- Як ви розумієте вигук Оксани: "Та й осоружна мені ця Москва”?(Оксана не розуміє, як можна слатися своєму пану під ноги, мов ханові. Людей тут продають. Не можна говорити про Україну, допомагати братчицям з України.)

- Як можна пояснити те, що вона не відіслала подрузі – братчиці гроші, не обізвалася з чужини ні до рідних, ні до брата хоча б одним листом? Чи про сою безпеку вона дбала?

- Чому Оксана дійшла думки про втечу? Чи осуджуєте ви її прагнення?(Хоче допомогти Степанові вирватися з рабства)

- Чи можна вважати благородством Степана той вчинок, що, незважаючи на кохання до своєї жінки, він був готовий "повернути присягу” дружині?(Оксана вже побачила у Степанові боягуза, але знову ж таки жалість , почуття обв'язку не дають змоги їй навіть дорікати чоловікові, ф пізніше і взяти з його рук "повернути присягу")

- Чи сприймає героїня свою вимушену бездіяльність за зраду? Оксана жорстоко картає себе за відступництво, за прожиті в безпеці роки. Оксану остаточно зламали події в Україні, те, що не вдалося вітчизні повернути волю, незалежність.. Вона у розмові зі Степаном говорить:

Зломилась воля,

Україна лягла Москві під ноги,

се мир по-твоєму - ота руїна?

- Яку хворобу виявив німець-лікар у Оксани? Що могло повернути її до життя?(Лікар сказав: "ваша пані занудиласьпо ріднім краю - се є также слабість." Сказав завезти на Вкраїну, то, може, ще й одужала.)

Що означають імена Оксана та Степан?

Ім’я Оксана в перекладі з грецької означає «чужоземка», а Степан — «коло, вінець».

- У чому символічність імен?

      Значення ім’я Оксани доволі прозоре; замкнуте коло, у яке Степан себе добровільно заточив, терновий вінець на його голові (теж коло) символізує страждання і муки, на які він прирік себе, свою дружину і частково народ.

-  Як сприймається назва драматичної поеми?

Зміст назви художнього твору здебільшого розкривається після прочитання. Традиційно зі словом “бояриня” пов`язується образ розкішної, величної дами. Та замість неї в однойменній п`єсі бачимо безправну жінку, її душу з`їдає туга за втраченою волею, за рідним краєм. З вуст самої Оксани чується з гіркою іронією: “Бояриня! Отака з мене бо-я-ри-ня”.

- У чому актуальність твору?

(І зараз наше життя чимось нагадує руїну, а політичні дебати подібні до змагань за булаву українських гетьманів; і зараз багато українців перебувають на чужині).

- Як сприймається назва драматчної поеми? (Замість розкішної дами, ми бачимо безправну жінку, її душу з'їдає туга за втраченою волею. З уст Оксани чути :"Бояриня! Отака з мене бо- я- ри -ня")

- Яка ідея твору? 

·         Засудження  компромісів з ворогом.

·         Утвердження ідеї боротьби за національне визволення.

·         Надія на очищення людини,народу,нації через спокуту та каяття).

-Чому твір довгий час був заборонений? 

•Поглиблення культури міжнаціональних відносин.

•Зневіра Дорошенку,який привів татар на Україну.

•Висвітлюються правдиві історичні події.

•Згадуються церковні братства.

•Йдеться про утиски московських посіпак (у розмові гостя зі Степаном)

5.   Учитель.   Слайд   29

  Літературні критики підходять по-різному до проблем, які порушує Леся Українка.

Вам було запропоновано низку проблем:

􀁹 Проблема наслідків Переяславської угоди для України та її нар оду.

􀁹 Проблема двох традиційних культур, двох цілком відмінних менталітетів.

􀁹 Проблеми націо­нальної пасивності, національної зради і національної туги

(Протиставлення понять воля — рабство).

Хоча у більш широкому контексті можна виділити і такі проб леми:

􀁹 Людина і епоха.

􀁹 Родина і держава.

􀁹 Добро і зло.

􀁹 Вірність і зрада.

􀁹 Батьки і діти.

􀁹 Відповідальність за долю держави.

6. Захист учнівських робіт

ПРОБЛЕМИ

 Робота в групах.      (Отримання завдань шляхом жеребкування)

1 група. Проблема наслідків Переяславської угоди для України та її народу з позиції кожного героя.

-Раз ми зосередили свою увагу на образі Оксани, яка асоціюється з образом України,то в чому ж схожість?

Hа істоpичних подіях ХVII століття Леся Укpаїнка pозглядає pяд пpоблем, одна з яких - тpагедія pідного кpаю. Зовсім не випадково Леся Українка обрала трагічний для української історії період. Вона виходила з особливостей своєї творчої натури і змальовувала в художніх творах неспокійне життя, часи суспільних катаклізмів та нерівноваги. Її герої зображені правдиво та напружено, тому що тяжкі обставини висвітлюють людську натуру з особливою рельєфністю. Леся Українка змалювала добу Руїни, можливо, й тому, що в часи, коли творилася п'єса, українська національна ідея належала до найкрамольніших. Hосієм пpоблеми, яку відтворила поетеса у дpамі "Бояpиня", є обpаз Оксани. Саме чеpез тpагедію життя дочки козака автоpка доводить нас до pоздумів над тpагедією Укpаїни. Драма починається з опису родини Оксани, її рiдного будинку. Поетеса зображує людей, якi по-справжньому любили Україну, українську мову та звичаї. Оксана — дiвчина, яка дуже любить природу: їй подобається вирощувати та збирати квiти, спiвати пiснi бiля рiчки та в гаю. Вона щира патрiотка своєї країни:  Аякже, я перша братчиця в дiвочiм братствi.

Оксана пишається тим, що вона народилася в Українi, тим, що вона українка.      

Царська                                      Моральна

неволя                                        деградація

                     Оксана-Україна

Задушення                                 Несумісні

чужорідного                               рівні

культурою                                  політичні інтереси

 Не може повернути народові його блудного сина.

-Чия позиція ближча до авторської?

Івана. Та в словах: «Будь проклята,кров ледача,не за чесний стяг пролита»

Батьку: «Кажіть правду! (дивись текст)

-Як переосмислює Степан легенду Каїна й Авеля ?

Висновок до першої проблеми.

        Авторка доводить думку,що ні воля царя російського,ні його обіцянки не допоможуть Україні стати щасливою та вільною.

    Своєю драмою Леся спростовула сподівання прихильної ідеї «братнього єднання». Ще й тому,що є чітке усвідомлення у відмінності двох народів,що однієї віри замало. Віра одна,а звичаї різні.

-Які ж вони? Доведіть мою думку чи спростуйте.

2 група.       Розкрийте на етнографічному матеріалі двох цілком відмінних культур.   Проблема двох традиційних культур, двох цілком відмінних менталітетів

  За словами матері Степана: так скрізь воно по світі, що сторона,то звичаї,що народ,то й норов.

            Та відвертість, з якою Леся Українка виступає проти всього московського, була викликана відвертою зневагою до українців з боку Москви, приниженням їхньої національної гідності.
            Як істинна донька свого народу, поетеса виступає на його захист, демонструючи у створеній поемі самобутність, здорову мораль української нації. До того ж, спирається Леся Українка в основному на свідчення історичної літератури і загальновідомі події та факти, намагаючись дотримуватись максимальної точності у зображенні звичаїв і традицій обох народів.
            Взяти хоча б уже вищезгадуваний факт зневажливого ставлення в Московщині до дружини, що дуже дивує Оксану, яка звикла до шанобливих стосунків між чоловіком і жінкою на Батьківщині. Ось що писав про це Микола Костомаров: «У козаков женщины пользовались сравнительно большею свободою: жены козаков были их помощницами и даже ходили с ними в походы. У знатных и зажиточных людей Московского Государства женский пол находился взаперти, как в мусульманских гаремах».
            Те ж саме можна сказати і про нічим не підкріплене зверхнє ставлення московської знаті до представників неросійської нації навіть у питаннях релігії, віри.
            Оксану обурює те, що навіть у церкві її зневажливо називають поза очі «черкешенкою», «чужачкою». І тут теж Леся Українка нічим не погрішила проти правди. «Московские Русские, — пише М. Костомаров, — считали себя единственным избранным народом в вере, и даже не вполне были расположены к единоверным народам — к грекам и малороссиянам: чуть только что-нибудь не сходно с их народностью, то заслуживает презрения, считалось ересью; на все не свое они смотрели свысока».

            Душевний спротив викликає у Степанової матері нав'язування "вбиратися по-їхньому". Вона нагадує Оксані, що батько Степана дожив вік "у кармазиновім жупані", а "на смерть я його нарядила в мережану сорочку". Та й Степан з Оксаною стояли під вінцем в українському убранні. 
Народними прислів'ями мати виражає становище в якому їм довелось опинитись: "з вовками жий, по-вовчи вий".
          Дивні звичаї серед московських жінок. Адже їм чомусь забороняється перебувати при бесіді з чоловіками. "Ходити по Москві самій не можна". Іще: "Баришні сидять по теремах... Не бачать світа. А співати по гаях? Такого тут і зроду не чували" - так ділиться своїми враженнями Ганна.
Оксана прагне не піддаватися насильницькому приниженню своєї людської гідності. У її душі виникає цілий вибух презирства до так званого звичаю, про який їй сповістив Степан. Він її просить швидко перевдягнутись в московське вбрання, щоб зустріти бояр, почастувати, а тоді: "уклонишся, боярин поцілує тебе в уста..." 
З огидою і гнівом вона заявляє - "Не піду!" Від Степана вона дізнається, що своїм вчинком вона погубить і його, і себе. Бо той "старий дурний дяк" "має силу". "Він оклепає нас перед царем, а там уже й готово "слово й діло."
Поетеса вдається до засобу перехресної характеристики. Іще мовить слово ридаюча Ганна про отого дяка:

Ой сестричко!
Якби ти знала, що за лютий дід 
отой боярин!.. Я тебе благаю!
Сестриченько!
Не загуби ж ти нас!

Оксана з болем у душі змушена була піддатись отому грубому, насильницькому моральному приниженню, знущанню. Вона з жахом звертається до Степана:

Степане,
та куди ж се ми попались?
Та се ж якась неволя
бусурманська?
             Отже, не виступаючи проти росіян, Леся Українка виступає проти того ставлення московського панства до українців, яке ображало, принижувало наш волелюбний народ, народ з героїчним минулим, давньою культурою і високим рівнем морально-етичних принципів. Народ, який заслуговує на велику повагу і повноцінне самостійне буття. 

Висновок до другої проблеми. Московські звичаї переконують в безпідставності будь-яких розмов про «вищість» російської культури народу українського,а по-друге,  допомагають усвідомити,що саме вони привели головну героїню до загибелі. Нав’язані звичаї та обмеження привели до рабства. «Хто раб? Хто подоланий?-гукає пророчиця Тірца на руїнах Єрусалима.І сама відповідає: «Тільки той,хто самохіть несе ярмо неволі». З великим болем змальовує письмениця Степана та Оксану,- вони в кінцевому результаті виявилися рабами, котрі добровільно, «самохіть» здавшись у рабство, перетворилися на «іржаву піхву» з прикипілою до них «іржавою шаблею».

-Чому вільні душею українці стали рабами долі,зруйнували свої душу? Слово третій групі.

3 група. Проблеми націо­нальної пасивності, національної зради і національної туги

             З усього комплексу національних проблем Леся Українка оби­рає чи не найгостріші, найдраматичніші з них - проблеми націо­нальної пасивності, національної зради і національної туги, осмис­люючи їх на матеріалі української історії XVII століття, а точніше - доби Руїни. Ця епоха належить до найтрагічніших в історії України, адже після смерті Б. Хмельницького Україну, що була поділена на дві сфери впливу (польську і російську), спустошували виснажливі війни, безперервні внутрішні сутички за гетьманську булаву; геть­манська влада послаблювалася соціальним протистоянням коза­цьких низів і старшини. Щоб ліквідувати автономію України, підірва­ти економічні і політичні основи нації, передусім намагалися по­збавити народ його мислячої еліти, роздаючи їй (козацькій стар­шині) маєтності та привілеї в обмін на зраду інтересів української державності. Ось 'ця національна зрада освічених верств "заради лакомства нещасного" з усіх національних проблем Лесю Українку мучила чи не найбільше, бо вона добре розуміла, що досягти дер­жавності народ зможе тільки тоді, коли матиме поводиря. А для цього, як письменниця в одній із своїх статей, "...у нас, на Україні, перш усього треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її "мозок".

          Звідси і її конфлікт з оточенням, що бринить і в “Боярині”, де вона відтворила, з одного боку, ту активну українську інтелігенцію, яка всім єством рвалася за українську державність, а, з другого боку, ту продажну частину інтелігенції, яка “заради панства великого, лакомства нещасного” зрадила українські традиції й, помосковившись, добровільно впряглася в чужинецьке ярмо”.
Тож, порушивши актуальну і для нашого часу проблему національної зради в різних її проявах і відтінках, Леся Українка виявила себе національно свідомою людиною, яка дбала про майбутнє нації. Тому й ідеалізувала у своїх творах сильних духом, не здатних стати на шлях зради. І на противагу їм – слабодухих чи таких, що не вміють знайти себе і збиваються на шлях національної зради, яка стала хронічною “хворобою” і для початку ХХІ ст., і яку треба обов’язково подолати в ім’я утвердження ідентичності.

Висновок до третьої проблеми. Так безкомпромісно розв’язує Леся Українка проблему волі і рабства,наголошуючи,що жодними,навіть начистішими й найшляхетнішими почуттями добровільне рабство не може бути виправдане.Немає у світі такої цінності,яка перевищувала б цінність свободи,бо тільки людина,яка звільнила себе від рабства внутрішньо, може мріяти про звільнення від нього своїх ближніх, свого народу, своєї Батьківщини.

     З невимовним болем змальовує письменниця в «Боярині» Степана, що зрештою виявився рабом, добровільно «самохіть», здавшись у рабство, перетворився на «іржаві піхви» з прикипілою до них «іржавою шаблею». Свою принизливу роль царського покірного служаки Степан виправдовує прислів'ям: "Скачи, враже, як пан накаже... Та ладен я, брате, уже хоч би й на голові ходити, аби чогось добути для Вкраїни".

Слайд 30

Вчитель Трагедії, нещастя... Скільки їх випало на долю рідного краю! Чи вже кінець стражданням? Прекрасний урок подала нам поетеса своєю драмою. То чи будемо і ми такими Степанами, що добровільно підставляють шиї під ярмо? Чи жадатимемо волі, як океани? "Волі не просять — за неї борються", — вчить нас Леся Українка.
            У драмi "Бояриня" Леся Українка порiвнює образ Оксани з образом України. Україна була вiльною та щасливою, але її пiдкорила Москва, зробивши з неї велику руїну. Так само й Оксана в’яне й марнiє на чужинi, в неволi. Розлучившись із рiдною країною, Оксана захворiла не лише фiзично, а й духовно.
Леся Українка в драмi "Бояриня" закликає не залишати рiдної землi, рiдного народу, не цуратися рiдної мови та звичаїв, а робити все можливе, щоб бути справжнiм українцем, патрiотом рiдної землi. Поетеса закликає всiх до боротьби, яка б покращила долю України.

            У драмi "Бояриня" поетеса реально зображує вiдносини мiж Україною та Росiєю, тяжку й трагiчну долю України, глибокий патрiотизм i зраду.

Провідна ідея драми: духовно повноцінне, здорове життя людини неможливе без волі і без служіння батьківщині.

7. Інсценізація останнього діалогу    Оксани і Степана 

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ       Слайд 31

1. Написати твір-роздум «У чому трагізм образів Оксани та Степана».

VІI. ПІДСУМОК УРОКУ

-    (Бажання влади,легкого життя: пристосування, зрада,ледарство,бездіяння,зневіра,рабство)

Незакінчене речення:   Слайд 32

- я зробив (зробила) для себе висновки…

-          … це мій улюблений герой (героїня), тому що…
- найбільше мене вразило…

         - для мене найважливішим відкриттям було…

                           “Перехрестя думок”   Слайд 33
-  Що потрібно, щоб бути щасливим?
Що ви зробили б на місці головних героїв, щоб врятувати своє щастя?

- Як ви розумієте слова Олекси Перебійного : ”Сутужна, сину мій, вкраїнська справа…?”
 Яка ж вона сьогодні - “вкраїнська справа”?

      2.Заключне слово вчителя.

    І молода жінка,  і рідний край змушені були скоритися поневолювачам,  хоча й намагалися боротися хто як міг. Поетеса зображає трагедію народу, позбавленою волі, закликає до боротьби за незалежність. У творі засуджуються будь-які компроміси з ворогом й утверджується ідея боротьби за національне визволення. У драмі розвінчуються три мотиви: національної зради (образ Степана),  настольгії та надії (образ Оксани). 

   Твір не втратив і своєї  актуальності   і в наш час, коли йде пошук кращої  долі, і стоїть знову вибір,як  і колись перед Богданом Хмельницьким,але,що виберуть можновладці покаже історія. За словами Оксани:  На бойовиську не всі ж померли,ранених багато...поможем їм одужати. Знов зібравшись до бою,вони згадають добрим словом... А як і не жалуй,що поміг. Та в нас ніхто не відніме свободи і своїх не нав’яже знамен. 

          Отже, Леся Українка у своєму творі доводить, що приниження будь-якої нації веде до знищення її духовності, менталітету її народу. Це по-перше. А по-друге, прикро мені за своїх пращурів, які вважали, що краще холопами бути, ніж виявити свою національну гідність. 
       І як приклад — Степан з Оксаною. Що вони зробили для рідної землі? Нічого, окрім того, що осмислили тягар своєї долі, що задушив їх. У них (герої — типові образи) не вистачило снаги, щоб перемогти тяжкий тягар.  У цьому трагедія нашого народу. Нам на шию накидають ярмо (згадаймо іс: торію України), і ми тягнемо його віками. 
Чому ми самі себе прирікаємо "на вічні муки"? 

          Кожна людина сама будує своє щастя. Та якими б багатствами людина не володіла, виявляється, що для повноцінного, духовно багатого життя їй потрібно мати зв’язок із рідною землею.

    Розповідь про Антея, який був нездоланний, бо сили брав, торкаючись землі. Його переміг лише Геракл, коли підніс високо над землею.

       Підтвердженням цього можуть бути і слова Б. Лепкого: «Землі триматися треба, бо як відірвемося від неї, то буде  їй, але без нас, і нам недобре без неї».

Дати відповідь на питання: «Як же треба жити, щоб не соромно було перед власною совістю, перед народом, перед батьківщиною та своїми нащадками?»

    Ось звідки бере початок українська Руїна! І колишня, і сьогоднішня. З душ, у яких посилилася безвідповідальність за долю свого народу перед нащадками, бажання купити сите життя навіть в обмін на власне сумління й національну гідність.

      Мабуть, ви відчули, наскільки актуальною є драма у сучасному прочитанні. Це привілей лише найкращих, найталановитіших класичних творів – бути потрібними багатьом поколінням читачів, кликати їх до роздумів над сучасністю, над власним життям.

« Я маю в серці те, що не вмирає…»

( до  дня народження Лесі Українки)

                             усний журнал, присвячений творчості Лесі Українки
Мета: ознайомити учнів з життям і творчістю Лесі Українки, її поезіями, розкрити образ ліричної героїні – сильної духом дівчинки передати силу і глибину поетичного світу Лесі Українки, виховувати любов до українського поетичного слова, до Вітчизни, до творчої спадщини поетеси, почуття прекрасного; розвивати поетичну уяву, навички виразного читання поетичних творів, зв’язне мовлення; виховувати почуття любові до родини, любов до українського поетичного слова, до Вітчизни, до творчої спадщини поетеси, почуття прекрасного цілеспрямованість, наполегливість.

Тип уроку: урок узагальнення та систематизації знань.

Обладнання: портрет Лесі Українки та членів її родини, виставка літератури, ілюстративний матеріал, вінок, стрічки, сигнальні картки.

Форма проведення: урок – журнал.

Випереджувальне завдання: підготувати цікаві повідомлення про дитячі роки Лесі Українки, вивчити напам’ять вірші поетеси.

Обладнання: магнітофон, святково прибрані столи, дошка.

Хід заняття

1.Ти себе українкою звала, І чи краще знайти ім’я Тій, що радість в муках сіяла, Як вітчизна велика твоя! 2.Вся ти  -  трепет, вогонь ідеал, Вся ти віра, єдина струна, І хто знає співця   Антея – Той тебе у ньому пізна! 3.Йти назустріч бурям і зливам, Буть одній – як велика рать. Жить в нещасті життям щасливим, Муку творчістю перемагають.

4. В її речах слова котились, наче хвилі, Мов сльози по її замучених братах, В вінку, здавалось, блідли квіти білі, І в’янули слова журливі на устах. Шумів зелений міст, а голос той коханий Про волю золоту співав мені, - В вінку мінився злотом ряст весняний, І золотим дощем лились пісні…

На сцену виходить учениця в ролі Лесі Українки та ведучі в українських костюмах(лине з наростаючою силою “ Мелодія ” М.Скорика).

Леся Українка:

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила, Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей, А тепер я в тебе остатню надію вложила. О, не згасни, ти, світло безсонних очей! Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть, вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари, І не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть. Я вже давно інших мрій відреклася для тебе. Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя. Вдарив час, я душею повстала сама проти себе, і тепер вже немає мені вороття.

Тільки – життя за життя! Мріє, станься живою! Слово, коли ти живе, статися тілом пора. Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра. Мріє, колись ти літала орлом надо мною, – дай мені крила свої, хочу їх мати сама, хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною, а як прийдеться згинуть за теє – дарма!

Вчитель: Пророчими стали слова великої Лесі Українки. Мрії її стали дійсністю,— і сьогодні ми свідки здійснених мрій безсмертної дочки безсмертного народу. Справді безсмертного, якщо має таких геніїв як Леся, і якщо навіть після смерті живуть вони віки в пам’яті народній.

             Звучить пісня на слова І. Франка "Човен"
Леся Українка:
Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень.
Вчитель: Вогонь пісень Лесі Українки палає уже 137 роки. Це незгасимий вогонь таланту, справжнього, від Бога. Донька Прометея,як назвали її люди, несла їм вогонь своїх поезій,цю іскру Божу, за життя і несе зараз, устами нашими, її потомків. То ж нехай нев’янучими квітами вплітається у вінок безсмертя нашій славній землячці літературно-музична композиція, яку ми підготували з нагоди вшанування її 145-річчя від дня народження. Хай звучить слово Лесі і слово про Лесю.
       «Коли б треба було окреслити творчість Лесі Українки одним словом, – писав Максим Рильський, – то найвідповідніше слово було б – боротьба». З’явившись на рубежі двох століть і двох епох, ця творчість стала однією з вершин української літератури.
       Ім’я поетеси овіяне всенародною любов’ю. Це була людина виняткової мужності і принциповості, духовної краси і мистецького обдарування, її талант виявився у багатьох різновидах літературної праці – поезії, драматургії, прозі, літературній критиці і публіцистиці, перекладацькій роботі і фольклористиці.
Сьогодні проведемо літературний усний журнал « Я маю в серці те, що не вмирає…»

Епіграфом є такі рядки:

Це талант наскрізь мужній, хоч не позбавлений жіночої грації і ніжності… Її поезія – то огнисте оскарження того гніту сваволі, під яким стогне Україна.(І. Франко)

Довго щирими сими словами До людей промовлятиму я…(Л.Українка)

 Журнал складається з 4-х сторінок: 

1. «Біографія Лесі Українки».

2. «Творчість Лесі Українки. Конвалія».

3. «Любов до народу».

4. «Єдина! На всю Україну!»

 ІV. Літературно-музичне свято.

Сторінка 1. Біографія Лесі Українки.

Вчитель: Дорогі друзі! Запрошуємо вас у царство мудрого й красивого, правдивого і цінного, сильного і ласкавого, доброго і мужнього слова. Поезія – це вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людини. (Запалюють свічку.)

І ведучий: Хай палає свічка. Хай палає,

Поєднає нас вона в цей час.

Друзів голоси нехай лунають,

Слово й музика нехай єднають нас.

 (Звучить музика.)

 ІІ ведучий: За вікном зима. Ось у таку пору, 25 лютого 1871 р., народилася Лариса Петрівна Косач. Народилася вона в Новоград-Волинському в інтелігентній родині. Мати – письменниця Олена Пчілка, батько – юрист, громадський і культурний діяч. Вони багато зробили для розвитку здібностей обдарованої доньки, дбали про її гуманітарну освіту.

І ведучий: Лариса жодного дня не сиділа за шкільною партою, не відповідала біля дошки, не бігала з ровесниками лункими коридорами. Учителями її були мати, батько, а також книги і життя. Лесина мама, як щира українська патріотка, негативно ставилася до казенної, до того ж російськомовної шкільної науки.

ІІ ведучий:   Вона взяла все краще від свого батька Петра Косача,ім’я якого знаходилось в словнику “Діячі революційного руху в Росії ”, від своєї матері Олени Пчілки, відомої української письменниці,від свого дядька Михайла Драгоманова,від свого селянського оточення в с.Колодяжному. Але весь час вона йшла вперед,далі і вище…
Леся Українка
У дитячі любі роки,
Коли так душа бажала
Надзвичайного, дивного,
Я любила вік лицарства.
Тільки дивно, що не принци,
Таємницею укриті,
Не вродливі королівни
Розум мій очарували.
Я дивилась на малюнках
Не на гордих переможців,
Що, сперечника зваливши,
Промовляють люто: «Здайся!»
Погляд мій спускався нижче,
На того, хто розпростертий,
До землі прибитий списом
Говорив: «Убий, не здамся!»
І ведучий: Тут,на Волині,серед розкішної природи,товаришуючи із сільськими дітьми,пізнала вона перші соціальні контрасти,а пам’ять вбирала перекази про народних месників.

ІІ ведучий:  Пильно прислухалася Леся до батькових розповідей про історичне минуле свого народу,про тяжке становище поневоленого селянства. На все життя зберегла в своїй пам’яті казку,переказану їй сільським хлопчиком,і яка ляже в основу твору,написаного незадовго до смерті поетеси. То буде її казка “Про Велета”.

І ведучий:  Якось дівчинка стояла на ганку і стежила за шулікою,який кружляв над двором. Коло неї хтось кашлянув. Був то хлопець років дванадцяти. Відбулось знайомство. Виявляється, Леся вже чула про нього.

ІІ ведучий:  То був той самий казкар Лаврін, і вона попросила його розказати казку про цигана і змія. “Я знаю кращу — про Велета. Колись розповім,” — пообіцяв Лаврін. В один із таких замріяних вечорів хлопець прийшов, щоб розказати казку.
Невеличка інсценізація(Леся і Лаврін)
Лаврін:
Жив колись на землі чоловік. Велетом звався. Був великий,як найвища гора в усім світі. Ніхто не міг його збороти чи поневолити. Пробували,коли спав,закутувати руки,та він,пробудившись,єдиним рухом зривав ланцюги. Велет був добрий для людей, малу дитину не зачепить. А що вже злий на поганого чоловіка,то й не сказати. Злу, навісну людину роздушував пальцем-мізинцем. Не було життя лихим людям од Велета. Склали вони молитву до Бога: ”Так і так,мордує нас Велет. А ми тобі,Боже,ставимо церкви,запалюємо свічки,молимося. Ще більше молитимемось, тільки змилуйся,зроби щось з тим Велетом ”.Не знати, як воно там було, але Бог не стрелив у Велета перуном,як то робив з іншими,а тільки сном накрив його. Бо ліг Велет,думав на годину,а спить уже віки,землею весь світився. Ото ті злі люди скористались із цього. Обплутали Велета дротами залізними. Не боячись,точать із нього кров. Сокирами трощать його кості. Вже й до серця добираються. Велет терпить страшні муки,але спить,як камінь. Часом увісні як наморщить од болю лоба,тоді шумлять гаї,курява встає на дорогах. А вже як дошкулить той біль,він ворухнеться,— тоді по тілу ідуть корчі,вся земля затруситься. Та не бояться його вороги,бо гадають, що то тільки до пори,не знають,що Бог змилується колись над Велетом — і тоді він устане із землі,розправить руки — і затріщать ті дроти,як не було їх на ньому Усе тоді … Все тоді,що налипло на Велеті,— стане сторч. Здійметься буря.
Леся Українка:
Коли ж він прокинеться?
Лаврін:
А прокинеться! Розірве на собі всі пута і зітхне на повні груди — великий і нездоланний.

І ведучий:  Очима дорослої людини Леся почала дивитись на світ,на ту недосконалість людського життя,яка порушує прикрі питання і не дає жодної відповіді. Думки не давали спокою і вели її між люди,де дівчина вдихнула дух курної хати,побачила бідність в усій оголеній страхітливості… Усе це гострим болем відлунювалось у її чуйному серці.

ІІ ведучий: Леся розказує про свої дитячі роки: «Жодних шкіл не покінчила і взагалі систематично вчилась тільки до 14 років, а потім пішла «на власний хліб», себто вчилась тільки того, що мені подобалось, а читала все, що запорву, без жодної заборони. Правда коректив був в особі моєї матері та в листах дядька Драгоманова, якого вважаю своїм учителем, бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя».

І ведучий: У чотири роки Леся навчилася читати. Її улюблені книги – «Кобзар» Т.Шевченка, твори Ж.Верна, Д.Дефо, казки Г.Х.Андерсена. У шість – невтомна дівчинка сама вишиває улюбленому батькові сорочку, а подаровані їй ножиці й гольник вона пильнує більше ніж деякі забави. Коли дівчинці було 9 років, заарештували тьотю Елю. Несподівано для самої Лесі, у 1880 році з’явився перший вірш «Надія».

І читець:

Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянуть іще раз на рідну країну,  Поглянути ще раз на синій Дніпро, –

Там жити чи вмерти, мені все одно, Поглянуть іще раз на степ, могилки, Востаннє згадати палкії гадки…  Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна.

І ведучий: З цього часу і до кінця життя поезія, слово, пісня стали призванням, сенсом її життя.

ІІ ведучий: Леся була музично обдарованою дитиною. На думку сестри Ольги, Леся могла б стати не тільки першокласною піаністкою, а й композитором, бо в музиці виливала всю свою душу. І гра її була прекрасною.

І ведучий: «Як Леся грала, – згадувала сестра, – то ми всі сиділи тихесенько і слухали – не могли наслухатися її музики».

ІІ ведучий: Ще одне захоплення Лесі – народна пісня. Леся швидко запам’ятовувала народні пісні, гарно співала. Вона безмежно кохалася в них, шанувала історичне минуле свого народу.

І ведучий: Зі спогадів сестри Ольги Косач: «Леся дуже любила бувати на ярмарках, святах. Взимку на Водохреща Леся промочила ноги і застудилася… Скоро по тому у неї почала боліти права нога, та так, що сестричка гірко плакала від болю». У листі до бабусі Леся пише: «Я ніколи не буваю здорова, бо завше рука болить. Перш я мазала руку йодом і мочила в солоній воді. Але від йоду дуже шкіра злазить, то я тепер не мажу. Я дуже слаба, але ходила на Шевченкові роковини і там читала вірші».

 
ІІ ведучий: А як захоплено мала Леся бігала з сільською дітворою,плавала,лазила по деревах,грала у рухливі ігри. Весела від народження дівчинка охоче танцювала.

І ведучий: І як же треба було долі жорстоко познущатися з Лесі,щоб приректи її на тридцятилітню війну зі страшною хворобою — туберкульозом,який вразив її на порі одинадцятої весни, і поступово руйнуючи організм, привів до тяжких операцій та нелюдських страждань.

ІІ ведучий: Та не вдалося хворобі зламати надлюдську волю поетеси,не вдалося заволодіти її душею і розумом. 

ІІ читач:

Хто вам сказав що я слабка, Що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука, Чи пісня й думка кволі? Ви чули, раз я завела Жалі та голосіння, – То ж була буря весняна, А не сльота осіння. А восени…

Яка журба, Чи хто цвіте, чи в’яне, Тоді й плакучая верба Злото-багряна стане. Коли ж суворая зима Покриє барви й квіти – На гробі їх вона сама Розсипле самосвіти.

 ІІ ведучий: Минав час. Коли дівчинці було 13 років, мати, порадившись із дочкою, добирає їй псевдонім Українка. Це було своєрідним викликом існуючим порядкам, утвердженням права на функціонування рідної мови. Так починала свій літературний шлях юна Леся Українка.

І ведучий: Оптимізмом віє від її поезії, жагою до життя. Тоді Леся ще не певна, що своїм словом здійснить подвиг незрівнянно вищий, ніж могла досягти практичною діяльністю.

ІІ ведучий: Героїзм, з яким поетеса переборювала свої муки, непримиренність до угодовства й компромісів робили Лесю Українку наймужнішою серед численних тогочасних поетів.

І ведучий: В особистому житті Лесі Українки було багато страждань. Познайомилися з Сергієм Мержинським у липні 1897 р. в Криму. Їх поєднала чуйність до всього прекрасного, гармонія і краса душ, спільна праця, мрії, навіть хвороба. Останні роки короткого життя Сергія Мержинського були осяяні світлом прекрасної дружби і ніжної турботи друга-поетеси Лесі Українки. Рядки листів Лариси Петрівни звучать невимовною тугою за близькою людиною.

ІІ ведучий: 1 серпня 1913 року в курортному грузинському містечку Сурамі перестало битися її серце. Тіло великої дочки українського народу було перевезено в Київ і поховано на Байковому кладовищі.

Фільм "Обличчя української історії - Леся Українка" 

Сторінка 2. Творчість Лесі Українки. Конвалія.

Вчитель: Як ви думаєте, чому нас веде жито? Жито – це символ життя. «Життя» – зроблено із жита. Отже, вічно живе слово Лесі Українки серед нашого народу. А чому нашими символами є волошки, конвалія, ромашки? А ми знаємо вірш поетеси, в якому вона показує віру в краще життя народу, дітей, а то на зміну зимі «Літо знову прийде», так і прийде до нас краще щасливе життя. Цей вірш вона зразу перетворила в пісню. Чому волошки? Конвалія? Чому ромашки? Що ви знаєте про ці символи?

І ведучий: Ромашки – квіти миру і кохання. Це улюблені Лесині квіти. Це – лікарська рослина. На її квітах люблять ворожити дівчата, тому її ще називають ворожкою.

ІІ ведучий  Волошки. Існує така легенда: 

 "Покохали один одного русалка польова та хлопець Василько. Та не судилося їм щастя: русалка не могла жити без води, а Василько – без землі. І перетворила русалка свого коханого на блакитну квітку. Думала, що підуть дощі і понесуть квітку у водну безодню, але та пустила міцні корені. Так і живе на землі. Вона – символ вірності та постійності, прозріння і краси"

 І ведучий: Конвалія. Здається, квітка ця виточена руками лісових гномів, – одна з найулюбленіших у багатьох народів. Її ще називають: лілія долин, кукуричка любка, лісовий язик. Конвалія цінна своїми лікувальними якостями, її знають з давніх давен. Ця квітка лікує серцеві хвороби, її використовують в косметиці, нею лікують горло, нервові захворювання. При захворюванні очей використовують примочки із конвалії.

ІІ ведучий: Один давньогрецький міф говорив, що конвалія виникла із крапель поту богині полювання Діани. Коли богиня під час полювання зайшла в глухий ліс, на неї напали. Вона кинулась тікати. З неї краплями стікав сріблястий піт, який перетворився на квіти конвалії.

І ведучий:  І в нашому фольклорі теж є перекази і легенди. Ці квіти – як перли щасливого сміху лісової Мавки, яка вперше відчула радість великого щирого взаємного кохання.

ІІ ведучий: Конвалія – символ оновлення, вірності, ніжності, чарівності. Леся Українка назвала так свій перший друкований вірш, який написала в 13 років. 

ІІІ читець:

Росла в гаю конвалія Під дубом високим, Захищалась від негоди Під віттям широким. Та недовго навтішалась Конвалія біла, – І їй рука чоловіча Віку вкоротила. Ой понесли конвалію У високу залу, Понесла її з собою Панночка до балу. Ой на балі веселая Музиченька грає, Конвалії та музика Бідне серце крає. То ж панночка в веселому Вальсі закрутилась, А в конвалії головка Пов’яла, схилилась.

Промовила конвалія: «Прощай, гаю милий! І ти, дубе мій високий, Друже мій єдиний!» Та й замовкла. Байдужою Панночка рукою Тую квіточку зів’ялу Кинула додолу. Може, й тобі, моя панно, Колись доведеться Згадать тую конвалію, Як щастя минеться. Недовго й ти, моя панно, Будеш утішатись, Та по балах у веселих Таночках звиватись. Може, колись оцей милий, Що так любить дуже, – Тебе, квіточку зав’ялу, Залишить байдуже!..

І ведучий:  Перший літературний твір Лесі,вірш “Надія ”, був написаний, коли їй ішов лише дев'ятий рік.

ІІ ведучий:  Випадково почута розмова батьків про лист,який вони отримали від сестри Петра Антоновича,де йшлося про арешт і заслання тітоньки Олени,спонукали дівчинку до серйозних думок про любов до рідного краю,про страх втрати його.
Читець:
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро, –
Там жити чи вмерти, мені все одно;
Поглянути ще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки…
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.
І ведучий: З цього часу і до кінця життя поезія,слово,пісня стали призванням,сенсом її життя.
ІІ ведучий: Інсценівка поезії “Мамо,іде вже зима … ” На сцені з'являється мама,що веде за руку свого сина,хлопчика років 4-5. Вони розмовляють.
Син:
Мамо, іде вже зима,
Снігом травицю вкриває,
В гаю пташок вже нема...
Мамо, чи кожна пташина
В вирій на зиму літає?
Мама:
Ні, не кожна.
Онде, бачиш, пташина сивенька
Скаче швидко отам біля хати, —
Ще зосталась пташина маленька.
Син:
Чом же вона не втіка?
Нащо морозу чека?
Мама:
Не боїться морозу вона,
Не покине країни рідної,
Не боїться зими навісної.
Жде, що знову прилине весна.

Син:
Мамо! Ті сиві пташки
Чи то безпечні такі, —
Чуєш, цвірінькають так,
Мов їм про зиму байдуже!
Бач,— розспівалися як!
Мама:
Не байдуже тій пташці, мій синку,
Мусить пташка малесенька дбати,
Де б водиці дістати краплинку,
Де під снігом поживку шукати.
Син:
Нащо ж співає? Чудна!
Краще шукала б зерна!
Мама:
Спів пташині — потіха одна, —
Хоч голодна, співа веселенько,
Розважає пташине серденько,
Жде, що знову прилине весна.

Презентація проекту « Я маю в серці те, що не вмирає…»( До  дня народження Лесі Українки)

Сторінка 3. Любов до народу.

І ведучий: Є у творчості Лесі Українки твір «Дівоче віче». В ньому Леся розказує про свої дитячі роки, коли вони разом збирались на руїнах луцької фортеці, біля якої вона зображала французьку героїню Жанну Д’Арк. Свій вірш «Красо України, Поділля» Леся написала в 17 років. Ця поезія входить до циклу «Подорож до моря», до складу якого входять 9 віршів. У 1888 році Леся вперше поїхала на лікування до Одеси. Тяжка хвороба гнала її, як з «дерева відірваний листок», з рідної Волині в теплі краї. В міру того, як рухався поїзд, «матінка-природа чарівниця» розмотувала перед нею свої поетичні «нитки».

ІІ ведучий: Одеса, Крим… Чорне море. Коли Леся побачила його вперше, була приголомшена. Але де б не була поетеса, завжди тужила за рідним краєм, у думках її зринав образ України.

Читач:

До тебе, Україно, наша бездольна мати, Струна моя перша озветься, І буде струна урочисто і тихо лунати, І пісня від серця поллється. По світі широкому буде та пісня літати, А з нею надія кохана. Скрізь буде літати, по світі між людьми питати, Де схована доля незнана.

Полине за синєє море, полине за гори, Літатиме в чистому полі. Здійметься високо-високо в небесні простори І, може, спітка тую долю. І, може, тоді завітає та доля жадана До нашої рідної хати, До тебе, моя Україно кохана, Моя безталанная мати!

І ведучий: Леся Українка вивчала історію свого народу, її дивувало, що такий народ, як українці, з багатющою історією, культурою, не має свого державного об’єднання, змушений перебувати в залежності від Росії.

 Читач

І все-таки до тебе думка лине, Мій занапащений, нещасний краю. Як я тебе згадаю, У грудях серце з туги, з жалю гине. Сі очі бачили скрізь лихо і насилля, А тяжчого від твого не видали,

Вони б над ним ридали, Та сором сліз, що ллються від безсилля. О, сліз таких вже вилито чимало, Країна ціла може в них втопитись: Доволі вже їм литись, – Що сльози там, де навіть крові мало!

ІІ ведучий: Не дивлячись на тяжку долю, Леся прагнула активної участі у громадському житті. Проявляла інтерес до різних галузей знань, знала багато мов, робила численні переклади. Великою пристрастю віяло від її поезії. Леся Українка служила своєму народові огнистим словом, яке рвалося з глибини самого серця.

Сторінка 4. Єдина! На всю Україну!

Бібліотекар: Вогонь пісень Лесі Українки палає уже понад століття. Це незгасимий вогонь таланту, справжнього, від Бога. Донька Прометея, як прозвали її, несла вона вогонь своїх поезій, цю іскру Божу, за життя людям, несе і зараз, устами нашими, її потомків. То ж нехай звучить серед нас слово Лесі і слово про Лесю, як шана наша пам’яті її великій.

І ведучий: Свого часу І.Франко зробив висновок, «…що Леся Українка – трохи чи не єдиний мужчина на всю сьогочасну соборну Україну». А ми говоримо! «Єдина! На всю Україну! На весь світ!»

ІІ ведучий; Все життя поетеса була борцем, бійцем, воїном, що начертав на своєму щиті слова «умру – не здамся» і проголосила серед стогонів і зойків різного роду нитиків - «Без надії сподіваюсь!»

І ведучий; Час був такий, що поезія повинна була дзвонити у великі дзвони, бити на сполох. Цю історичну роль в українській поезії початку ХХ століття виконала Леся Українка.

ІІ ведучий; Мужність, незламна воля, пристрасність переконань і бойовий темперамент – така Леся Українка, полум’яний борець за свободу людської думки, за визволення батьківщини.

Гетьте, думи, ви хмари осінні! Тож тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа? Ні, я хочу скрізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись Жити хочу! Геть думи сумні! Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая міцна, Може, квіти зійдуть, – і настане Ще й для мене весела весна. Я на гору круту крем’яную Буду камінь важкий підіймать. І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну Не стулю ні на хвильку очей, Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей. Так! Я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні. Без надії таки сподіватись. Буду жити! Геть думи сумні!

І ведучий: Патріотка до мозку кісток, Леся все своє життя сповідала високу національну ідею. Коли Михайло Павлик запропонував їй поміняти російське підданство на австрійське, поетесса відповіла: «Я, звісно, не хочу бути підданою Росії, але в такій же мірі не прагну стати підданою австрійської держави. Я б воліла бути громадянкою незалежної самостійної України».

ІІ ведучий:  Неволя українського народу – незагоєна рана в серці поетеси.

Горить моє серце, його запалила Гаряча іскра палкого жалю. Чому ж я не плачу? Рясними сльозами Чому я страшного вогню не заллю? Душа моя плаче, душа моя рветься Та слоьзи не ринуть потоком буйним,

Мені до очей не надходять ті слоьзи Бо сушить їх туча вогнем запальним. Хотіла б я вийти у чистеє поле, Припасти лицем до сирої землі І так заридати, щоб зорі почули, Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

І ведучий:  . Якщо треба назвати Лесин твір, в якому найповніше виражені всі риси обдарування і неможливо відокремити музику від поезії і філософської глибини, то це – “Лісова пісня”.

ІІ ведучий:   Це “пісня пісень” української драматургії, це дивоцвіт, сповнений віри в перемогу високої мрії, справжнього гармонійного життя.

“Лісова пісня” – буяння розкішної поетичної фантазії, натхненні гілки на честь рідної землі.

(Мелодія)

І ведучий:  

Сумує й тужить, мов душа сопілка,

І Мавку викликає край села,

Шепоче вітру, мов сестриця, гілка,

Любов і пам’ять – вічні два крила.

ІІ ведучий:  Поетеса до останньої хвилини свого життя була переможцем над стриманою недугою, до останньої хвилини зберегла великий дух, видатні свої сили.

І ведучий:  Життя краяло поетесу глибоко і дошкульно. Калинова сопілка ридала потоками сліз нестримних,раптових,що рвались з глибини самого серця.

ІІ ведучий:  Та вона вміла стримувати “хвилю ридання гарячу”,стискати серце лещатами залізної волі і в палких мріях творити бойову пісню. Це був дужий месник, сповнений гніву і ненависті борець,зброєю якого було Слово.

Скрізь плач і стогін і ридання, Несмілі поклики, слабі, На долю марні нарікання, І чола, схилені в журбі. Над давнім лихом України Жалкуєм-тужим в кожний час, З плачем ждемо тії години, Коли спадуть кайдани з нас.

Ті сльози розтроюдять рани, Загоїтись їм не дадуть. Заржавіють від сліз кайдани, Самі ж ніколи не спадуть! Нащо даремнії скорботи? Назад нема нам воріття! Берімось краще до роботи. Змагаймось за нове життя!

Звучить пісня «Мамина сорочка»
Леся Українка:
Нехай!
Я знаю се, проклята я навіки,
Бо я любить не вмію ворогів.
О, кожний тихий усміх Фарисея
Для мене гірш від скорпіона злого.
Мені бридка не так сама отрута,
Як все оте гнучке, підступне тіло.
Я вся тремчу, коли його побачу,
В моїх очах я чую зброї полиск,
В моїх речах я чую зброї брязкіт…

І ведучий:  Це рядки із драми “Одержима”, котру створила Леся за одну жахливу ніч при постелі вмираючого друга Сергія Мержинського,якого кохала великою і чистою любов’ю.

Леся Українка:
-Признаюся вам, що я її в таку ніч писала,після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась і навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: "Я з того створила драму."

ІІ ведучий:  Жорстока доля рано забрала кохану людину. Муки і страждання супроводжували це справжнє, чисте кохання, високий злет її душі.

І ведучий:  

Світ опускався на коліна,

Камінний, вік хилився ниць,

І прилітала Україна

До мертвих Лесиних зіниць.

ІІ ведучий:  

Над всі недолі та потали,

Над страсті всі та над бої

Безсмертя Лесине вростало

В народ, що народив її.

І ведучий:  

І квола невисока жінка

Лице підводила бліде,

Народжувалась Україна

Для світу, що над смерть гряде.

І ведучий:  Хіба була ще на світі така жінка,в серці якої поєдналися б така мужність,така геніальність, такий вогонь і розум,така пристрасна любов і така відданість народові та Батьківщині? Ні, другої такої на світі не було.

ІІ ведучий:  

Кажуть: ти не вмирала ніколи,
Кажуть: ти, наче пісня,живеш.
Ніби юність ясна, смаглочола,
По країні в майбутнє ідеш.

Леся Українка

В тую країну, де щастя і горе однаково милі,
В тую країну, де усміх і сльози однаково ясні,
В тую країну, де чола підводять похилі,
Де не сльозами, а співом ридають нещасні.
Я не журюся, чи рано, чи пізно загину,
Я не журюся, що світ сей хороший покину,
Я не журюся – нехай там життя моє гасне.
Зоре моя! В тебе світло повік буде ясне.
Інші будуть співці по мені,
Інші будуть лунати пісні,
Вільні, гучні, одважні та горді,
Поєднаються в яснім акорді
І полинуть у ті небеса,
Де сіяє одвічна краса,
Там на їх обізветься луною
Пісня та, що не згине зо мною.

Сторінка 5. Бібліотечна скарбничка

ЗАКІНЧЕННЯ

І ведучий:  Видатні митці ніколи не полишають нас. З’єднавши своє життя з мріями та стражданнями людей,із їхнім пориванням до волі й щастя, вони крокують великою землею безсмертя.

ІІ ведучий:  

І час підносить їх над нашими думами і турботами, обдаровуючи безмежною молодістю, і стають вони нашими сучасниками й ровесниками прийдешніх поколінь.

І ведучий:  Будуть відходити віки, будуть приходити віки; пилком чи кушпелою розвіється скороминуще… а вічне увійде у вічність,не так у бронзу чи мармур,як в очі людські,в надії людей,бо допоки живе надія — живий і народ.

ІІ ведучий:  То ж будемо і ми вчитися терпінню,вірі,любові і надії у нашої неповторної Лесі

Вчитель: Леся Українка – це така багатогранна творча особистість, про яку М.Бажан сказав: «В історії світової літератури важко знайти таке ім’я, яке дорівнювало б їй талантом, мудрістю, проникливістю, значущістю». Видатні поети ніколи не полишають нас. З’єднавши своє життя з мріями та стражданнями людей, із їхнім пориванням до волі й щастя, вони крокують великою землею безсмертя. Будуть відходити віки, будуть приходити віки…а вічне увійде у вічність, не так у бронзу чи мармур, як в очі людські, в надії людей, бо допоки живе надія – живий і народ. То ж будемо і ми вчитися терпінню, вірі, любові і надії у нашої неповторної Лесі.